Розділ 1
Ми прийшли за черепахами
м.Шарлотта-Амалія, о. Сент-Томас
1807 рік
Ракель Помí
Попри неодноразові
застереження, я завжди залишала своє вікно розчиненим на ніч. Я рідко робила що
сказано. За словами моєї матері, так я почала сприймати життя від самого свого
народження, на яке знадобилося три дні. Дитиною я ночами погано спала й, певна
річ, не дотримувалася ніяких правил. Але я була з тих дівчат, що знають, чого
хочуть.
Коли починався
період дощів, інші люди здригалися й промерзали до кісток, а мені хотілося
холоду. Ночі на нашому острові були непроглядно темні, повітря запашне й густе,
саме таке, як треба, щоб бачити сни. Щойно світло починало згасати, можна було
почути швидкі кроки ящірок, що шурхотіли серед листя, й дзижчання комарів, які
залітали у вікна. В потинькованих будинках ми спали в тентах із товстих білих
сіток, що мали б захищати від комарів. У дощових бочках з питною водою ми
тримали маленьких рибок, щоб ті з’їдали яйця, які ці комахи відкладали на
поверхні води, й менша їх кількість нам докучала. Але однаково в спеку
дрейфували величезні хмари комах, особливо в сутінках, приносячи гарячку, що
могла спалити людину заживо. Десятки кажанів налітали на сад, пурхаючи крізь
непорушне повітря, щоб напитися нектару з наших квіток, аж доки навіть вони
зникали, повсідавшись на гіллі дерев. Після цього залишалась лише тиша, спека й
ніч. Спека була центром нашого життя, перевертнем, що ніколи від дверей далеко
не відходив. Через неї мені хотілося скинути своє вбрання й випірнути в
інакшому житті, в тому, де є липи й зелені галявини, де жінки носять чорні
шовкові сукні й криноліни, що шурхотять при ходьбі, в країні, де місяць
сходить, мов срібний диск, у холодному, чистому небі.
Я знала, де можна
було знайти таке місце. Колись це була країна, де жили мої дідусь і бабуся. Їм
довелося переїхати до Нового світу з Франції, привізши з собою яблуню, щоб та
нагадувала їм про сади, які вони колись мали. Навіть наше прізвище, Помі,
походить від назви фруктів, що вони вирощували. Батько розповів мені, що наші
предки шукали вільного життя спочатку в Іспанії, потім в Португалії, а далі в
Бордо, в той час єдиному регіоні Франції, де приймали людей нашої віри. Однак
воля у Франції виявилася скороминущою; наших людей почали кидати до в’язниць, а
тоді вбивати й спалювати. Ті, кому вдалося втекти, перебиралися через океан до
Мексики та Бразилії, багато з них – завдяки допомозі Маррано Ферно де Лорони,
що оплачував експедиції та приховував свою віру від можновладців. Подейкують,
що навіть Колумб, який, дослідивши наш острів, назвав його «земним раєм», був
один із нас, шукач нової землі та свободи.
1492 року королева
Ізабелла І вигнала наших людей з Іспанії дев’ятого ава – найгіршого дня в
історії нашого народу. Саме цього дня вавилонці знищили перший Єрусалимський
храм, а римляни – другий. Саме цього дня, 1290 року всіх євреїв вигнано з
Англії. Тисячі наших дітей похрестили й відправили на острів Сан-Томе́ біля
берегів Африки, а тоді продали в рабство. Року 1506 чотири тисячі вбито в
Іспанії під час Песаха. Багато людей перехрестилися, продовжуючи сповідувати
свою віру таємно. Я жаліла тих, хто залишився позаду, змушений прийняти
християнство. Батько розповів, що в ті часи навіть ця жертва не була достатня;
таких людей називали перехрестами, їх зневажали й принижували, забирали в них
майно й права. Вижили ті, хто знали, коли втекти.
Інквізиція
переслідувала наших людей і за океаном, де їх знову вбивали й виганяли з
Мексики та Бразилії. Мій дід був серед тих, хто опинився на острові
Сан-Домінго, й там само виросли мої батько й матір. Але в суспільствах, де
головувала цукрова тростина, а людей продавали в рабство, не було миру. 1754 року
король Данії видав постанову, проголосивши, що на острові Сент-Томас усі люди
можуть вільно сповідувати свою віру; він повністю заборонив нове рабство й
надав євреям таких самих громадянських прав, як і в інших народів, навіть дозволивши
їм гуртуватися в товариства, як-от масонське братство, що дало нашим людям змогу
мати ділові стосунки з неєвреями. Тоді мої батьки приїхали на цей черепашачий
острів, бо на ньому можна було знайти більше вільних людей, ніж будь-де в
Новому світі, й незадовго по тому, 1814 року, людям нашої віри надали данське
громадянство. Мало не кожен знав англійську чи французьку, але всі були раді
мати данську владу. 1789 року у податкових реєстрах не було й десяти єврейських
родин, але в 1795, того року, коли я народилася, їх уже значилося сімдесят
п’ять душ, й щороку на наших берегах облаштовувалося все більше й більше людей.
Прибувши сюди,
батько присягнувся, що більше ніколи нікуди не поїде. Він привіз із собою
яблуню, мою матір, та одного чоловіка, що був йому відданий.
НАШ ОСТРІВ БУВ
невеличким шматком землі площею п’ятдесят із гаком квадратних кілометрів
посеред синьо-зеленого моря. Корінний народ зовсім вимер, винищений хворобами
та вбивствами. Місцеві аборигени, яких називали карибами, вірили, що їхні предки
прибули на цей острів із Місяця; побачивши похмуру землю, вони прийшли її
освітити, мандруючи через хмари, зрошуючи наш острів барвами, так що скрізь
розбризкалися відтінки помаранчевого, синього й червоного. Але тут предки
карибів потрапили у пастку через шторми й не мали інакшого вибору, крім як
залишитися в краї, що був їм нерідний. Вони заплітали своє довге чорне волосся
в коси, оплакуючи свій народ і наш світ. Вони мали право на скорботу – перш ніж
данці принесли сюди свободу, в історії острова перепліталися несправедливість
та біди, бо місцева громада складалася з каторжан і рабів.
ЯК ВИЯВИЛОСЯ,
дереву, від назви якого походило наше прізвище, за тропічної погоди велося
погано. Йому куди більше пасував би холодніший клімат. Яблуня моїх дідуся й
бабусі, посаджена у великому керамічному горщику, більше не росла. Коли я
підливала її в сухий сезон, вона була така спрагла, що ніяк не могла напитися.
Її брунатне листя зморщувалося й шурхотіло, мов крильця метеликів, опадаючи на
землю. Плоди вона давала тверді, зі шкіркою більше зеленавою, ніж червоною. Та
все одно це був наш спадок, дерево з Франції. Я з’їдала кожнісіньке яблуко, що
знаходила, байдуже яке гірке, аж доки моя матір це не викрила й не дала мені
ляпаса. Повне ім’я моєї матері було мадам Сара Монсанто Помі, й вона мала силу,
проти якої мало хто наважувався йти. Її гнів був тихий і страшний.
—
Ці
яблука мали б бути для твого батька, — сказала вона, заставши мене за збиранням
фруктів, що напа́дали у дворику.
Я пішла від матері
й від дерева без жодного слова. На відміну від інших, я її не боялася. Я знала,
що вона була не така сильна, якою здавалася, бо чула, як вона схлипувала пізно
вночі. Я сказала собі, що наступного разу, коли їстиму фрукт із нашим
прізвищем, я буду в Парижі. Хоч і народившись тут, я завжди вважала, що мій
справжній дім був деінде. Я не по своїй волі жила на цьому острові, як ті люди,
що прилетіли з неба, яким тільки й залишалося, що вдивлятися в Місяць із
величезної далі. Але, на відміну від них, я дістануся своєї цілі.
Відколи навчилася
читати, я знаходила втіху у батьковій бібліотеці, де він тримав карти Парижа,
деякі з них – роботи картографа Ніколя де Фера. Я проводила рукою вздовж річки
Сени й запам’ятовувала розміщення парків, крихітних покручених вуличок і
доріжок саду Тюїльрі, розбитого за наказом Катерини Медічі в 1564 році, якого
взимку сковував лід – холодна чарівна країна. Саме батько вперше розповів мені
про Париж, як йому розповів його батько, і для нас це було місце, звідки
починалося й де закінчувалося все прекрасне. Хоч мій батько там ніколи й не
бував, я стала вірити, що колись побачу це місто для нього.
У віці десяти,
одинадцяти та дванадцяти років я прагнула проводити час в бібліотеці, але часто
була змушена супроводжувати свою матір, коли та відвідувала подруг, які
належали до жіночого товариства «Благословення, мир та добрі діла», що робило
добрі справи для людей нашої віри. Я виявила, що навіть ці доброчесні жінки з
сестринської громади не любили відставати від віянь моди, а кілька з них
дісталися до нас просто з Франції. У таких домах я питала служниць, де можу
знайти “Journal des dames et modes” та
“La Belle Assemblée”, найкращі
журнали мод із Парижа. Прослизнувши до вбиральнь, куди не мала б заходити, я
лягала на холодну кахляну підлогу й гортала захопливі сторінки. Там були пальта
з лисячими комірами, чоботи з темно-бордової шкіри, лайкові рукавички аж до
ліктів з двома ідеально розміщеними перловими ґудзиками на кінцях. Іноді я
виривала сторінку, щоб залишити її собі. Може, хтось це й помічав, але мене не сварили,
бо в тих вбиральнях я також натрапляла на секрети, які було краще залишати
неторканими. Любовні записки, пляшки рому, купи схованих монет. Вочевидь, деякі
серед найвидатніших жінок нашої громади збивалися з істинного шляху, бо ж єврейки
були зв’язані правилами на кожному кроці: Божими заповідями, законами данців і
наших власних поводирів. Ми мали б бути мов миші, непомітними, щоб не накликати
ненависть на гóлови наших людей, до яких так погано ставилися в кожній країні.
Але я не була мишею. В тих полях, де я ходила, мене куди більше цікавили яструби.
МАЛО НЕ ВСІ
батькові книжки були надруковані французькою, багато з них – обгорнуті в шкіру
з золотими літерами, що прикрашали корінці. Щоразу, коли з Франції прибував
корабель, батько чекав на пристані, щоб отримати пакунок і додати ще один том
до своєї бібліотеки. Я прослизала до тієї холодної, закритої кімнати за
найменшої нагоди. Дівчат не брали до школи, але тут, у бібліотеці, я здобула свою
освіту. Батько навчив мене читати англійською, іспанською та івритом, а також
трохи данською та нідерландською, і, звісно, ми розмовляли французькою. Він дав
освіту нам обом: мені та моїй найдорожчій подрузі Джестін, однак, коли ми
читали вголос, він сміявся з наших креольських акцентів й щосили старався
навчити нас правильної вимови. Коли моя матір поскаржилася, що на кухні я
навчилася б більшого, й рішуче заявляла, що Джестін узагалі не варто було б
бувати в нашому домі, батько розлютився. Ми з Джестін залізли під його стіл,
затуливши долонями вуха, щоб не чути різких слів, які мої батьки кидали один
одному. Я знала, що, на думку матері, мені краще було проводити час із
дівчатками однієї зі мною віри, аніж дружити з кимось, чия матір – африканка й
наша кухарка. Але, звісно, мало-які бажання матері мали для мене хоч якесь
значення.
ДЖЕСТІН БОЯЛАСЯ
моєї матері, соромилася в присутності мого батька, й більше не повернулася до
бібліотеки. Натомість я стала приносити книжки до неї додому й ми читали,
сидячи на ґанку, звідки між планками виднівся океан. Іноді ми читали вголос
замріяними голосами, з якомога елегантнішими акцентами, але переважно я
проводила години в бібліотеці на самоті. Читала, доки моя матір, приєднавшись
до товариства добрих справ, відвідувала жінок, у яких не було чоловіків,
осиротілих дітей, хворих, слабких, нужденних, і знала, що в бібліотеці я була в
безпеці, бо моя матір вважала її батьковою територією й після їхньої сварки про
те, чи варто дівчатам учитися читати, вона більше ніколи без запрошення до тієї
кімнати не заходила.
Полюбивши читати, я
захопилася «Histoires ou contes du temps
passé, avec des moralités: Les Contes de ma Mère l'Oye»,
що англійською називалися
«Казки матінки Гуски». В кожній із дивовижних казок, зібраних Шарлем Перо, було
зерно правди. Перегортаючи сторінки, я аж наче відчувала бджіл на своїх пучках
– такою живою я почувалася, читаючи їх. Історії мосьє Перо пояснювали мені мій
власний світ. Може, я й не розуміла всього, що відчувала, але знала, що навіть
однісінька його оповідка була пізнавальніша за сотню розмов з моєю матір’ю.
Il
était une fois uneveuve qui avait deux filles: l’aînée lui ressemblait si fort
d’humeur et devisage,que,qui la voyait,voyait la mère. Elles étaient toutes
deux si désagréables et si orgueilleuses qu’on ne pouvaitvivre avec elles.
Колись давно жила вдова, що мала двох доньок. Старша була
так до неї подібна, й зовнішністю, й характером, що кожен, бачачи доньку, бачив
у ній матір. Вони обидві були такі сварливі й горді, що їм неможливо було жити
разом.
Можливо, саме це
моїй матері й не подобалося найбільше. Я була до неї подібна. Я не могла не
думати, чи в очах деяких жінок це був найбільший з усіх гріхів.
МИ З МАТІР’Ю більше
ніколи не обговорювали моєї освіти, аж до того дня, коли вона привела в бібліотеку
найнятого працівника, щоб той вимив вікна, і знайшла мене там. На той час я вже
була серйозна тринадцятирічна дівчина, майже жінка, але розтягнулася на
підлозі, з головою занурившись у книжку, з нерозчесаним волоссям, покинувши
свою домашню роботу на служницю. Мадам Помі пригрозила викинути мої казки геть.
—
Прийми
мою пораду й зосередься на своїх обов’язках у цьому домі, — сказала вона. —
Тримайся подалі від бібліотеки.
Мені вистачило
нахабності відповісти, бо я знала, що вона не наважиться зіпсувати батькову
бібліотеку:
—
Ця
кімната не твоя.
Матір відіслала
найнятого працівника геть і зачинила двері.
—
Що
ти мені сказала?
—
Ти
знаєш батькові побажання, — відповіла я. — Він хоче, щоб я була освічена.
Мені вже була
байдужа материна неприязнь до мене. Я не розуміла, що, закрившись від неї, я
забрала собі частинку її злоби, безжалісної і потужної, й доки та росла, я
ставала все більше схожою на матір. Це додавало мені сил, але й послаблювало.
Того дня, коли я їй
нагрубіянила, матір багатозначно на мене глянула.
—
Сподіваюся,
в тебе буде дитина, що завдасть тобі стільки горя, як ти мені, — сказала вона з
усією силою прокляття.
Відтоді вона
поводилася так, наче я була невидна, хіба що мала для мене завдання або скаргу
на мою зовнішність чи вчинки. Можливо, вона так холодно зі мною поводилася, бо
втратила дитину, що з’явилася на світ всього лише через дев’ять місяців після
мого народження. То був хлопчик. Вона хотіла подарувати моєму батькові сина; можливо,
вона думала, що він любив би її більше, якби їй це вдалося. Я часто подумки
питала себе, чи не хотілося їй, щоб серед двох її дітей у неї забрали саме
мене.
Il
était une fois un Roi et une Reine,qui étaient si fâchés de n’avoir point
d’enfants, si fâchés qu’on ne saurait dire.
Колись давно жили король і королева, які дуже шкодували,
що не мали дітей – так шкодували, що словами не описати.
Батько пережив
втрату й любив мене, але матір була невтішна, відмовляючись відчиняти свої
двері, і йому, й мені. На той час, коли вона одужала так, щоб знову вести
господарство, батько вже перестав приходити додому на вечерю. Його допізна не
бувало вдома. Саме тоді я почала чути, як матір схлипувала пізно вночі. Якась
частина мене знала, що батько покинув нас у якомусь глибокому сенсі, який я не
могла повністю збагнути. Я мала змогу з ним спілкуватися, тільки коли ми були
разом у бібліотеці, і я любила їх обох – бібліотеку й батька – однаково й
безумовно.
ЯК ПЕРО розпитував
жінок у салонах про казки, які їм розказували їхні бабусі, так і я заговорювала
до стареньких пань на ринку й починала записувати оповідки про маленькі дива,
що траплялися лише в нашій країні. Доки була там ув’язнена, я записувала ці
історії, а також складала перелік дивовижних речей, що бачила на власні очі.
Поїхавши до Франції, я вже мала десятки історій, таких фантастичних, що людям
було важко в них повірити. У нашому світі жили пірати, що мали понад десять
жінок, папуги, які розмовляли чотирма мовами, мушлі, всередині яких виявлялися
перли, пташки заввишки з людей, що танцювали одне для одного на болотах,
черепахи, які припливали відкласти яйця на пляжі однієї загадкової ночі. За
таких нагод ми з Джестін чекали в місячному світлі, споглядаючи, як лінія
берега наповнюється цими незграбними істотами, що з такою зосередженістю на
своїй місії простували протоптаними доріжками, якими завжди повзли, що нас
серед себе не помічали. Ми були дівчата-черепахи. Якби ми були персонажами з
казки, то точно відростили б панцирі й клешні. В тиші ми розглядали пляж аж до
зорі. Ми не могли запалювати ліхтарі, бо черепахи орієнтувалися по місяцю, а в
очах таких істот місяць – це будь-яка куля світла, навіть та, яку тримає рука.
